дороги і "люди на колесах"

Сьогодні хотілося б поговорити про дороги…

За останні півтора місяці я стала співвласником чотирьох колісного дива і навіть навчилася ним керувати. І до речі, не хочу хвалитися, вмію керувати ним навіть однією рукою! І зветься це диво просто… дитячий візочокJ

Не зважаючи на те, що цей транспортний засіб ні разу не авто, я вже встигла полюбити всім серцем і укравтодор і комунальні служби. І це враховуючи те що візочок у нас компактний (легко поміщається в пасажирський ліфт житлового будинку), легкий (люлька важить біля 3х кг), і маневрений. Але… завжди у нашій країні є те але…

Той факт, що наші дороги входять до всеукраїнського атракціону «Українські ямки» і займають перше місце в світі по профілактиці засинання за кермом вже нікого не дивує. Якось живемо з цим. Важко тільки проходить адаптація після Європи (бо до хорошого звикаєш швидко). Та наприклад наші велосипедисти мають змогу тренуватися для катання у горах і на диких лісових дорогах у місті без перешкод. Велосипедний спорт у нас - це справжній екстрим. Тут не тільки якість доріг, а й відсутність велосипедних доріжок, вчать маневрувати між пішоходами, або вірити у бога, проїзджаючи серед автівок. Тож з маневреністю та релігійністю у наших спортсменів все «зашибісь» у прямому та переносному сенсі.

 Але те що величезна кількість місць є важкодоступною для громадян це вже цікаво. А коли до списку таких місць входять багатоквартирні житлові будинки то вже просто привід задати питання «яка розумна людина то проектувала?». Дай тій людині бог здоров’я і діточок багато.

З першої нашої спільної прогулянки з Вірою (мій маленький пасажир і власник транспортного засобу) я раптом зрозуміла як важливо у нашій країні мати гарно розвинену м’язову масу та міцне тіло. Бордюри то є щось просто нескінченно незбагненне… Ні, реально! Вони, прошу вибачення, зараза, нескінченні. І я ніяк не можу збагнути чим думали ті хто їх робив. Якщо увімкнути логіку то у тих місцях де з пішохідної зони можна було б перейти дорогу тротуар мав би бути адаптованим для різних категорій населення. Це ж стосується і прибудинкової території, та ж де там. Особисто я «втоплені» бордюри бачила загалом біля території МВЦ (бо ж там було Євробачення, то логічно!), а в інших частинах міста слід вмикати режим «корекції гравітаційного поля» чи просто стрибати. Тож за перші декілька днів Віра отримала свій перший досвід катання на атракціонах, а я чудову заміну спортзалу і розуміння, що навіть у містах у нас є зони де ми вже Європа і зони де ще нє. Та то був тільки початок.

Чи знаєте ви скільки пантусів є біля житлових будинків? Зверніть увагу – ЖИТЛОВИХ! Відповідь проста – одиниці. Більшість з тих які я зустрічала знаходилися у новобудовах. І то частина з них взагалі «made in я сам». Тобто люди самі полегшували собі життя.

Один з таких маленьких помічників був створений доброю людиною біля улюбленої жителями нашого райончику кав’ярні (що знаходиться на першому поверсі житлового будинку). Окрім того що та добра душа сама зробила то диво попіклувавшись про ближніх (а серед них багато матусь з візочками), ще й напис на пантусі зробила « не пакуватися». Так от, уявіть: пантус завширшки 70 см., що є єдиний спосіб не стрибаючи з’їхати чи заїхати на тротуар, з написом. Уявили? Довкола купа вільного простору. Є місця для паркування. Робочий день. Біля житлового будинку купа вільних парко-місць, бо ж люди на роботі. І от, якась чудова людина, щоб далеко до свого офісу на першому поверсі не ходити (бо ж пройти 5 метрів то не для кожного можливо) паркує своє дорогоцінне авто прямо на пантусі, лишаючи визирати всього 10 см.  Так от… Я то без чаю обійдуся на прогулянці, грець з ним… А от матусям з будинку виїхати як? Мало того, що з тротуару дай бог знайти віконце щоб вискочити серед автівок, так і єдиний пантус перекритий. І саме смішне те, що коли одного власника авто задовбали «листами щастя» на лобовому склі (з проханням бути людиною) і він переставив авто, з’явився зразу інший. Тобто правду кажуть, що святе місце пустим не буде (може там капличку поставити?:)).  

Та то ще нічого. А от будинок де до входу ведуть від 3 до 10 сходинок, а пантусу не має… Або він є, але в такому стані що вважайте що не має… Тут виникає враження, що представники комунальних служб вірять що деякі люди таки вміють літати. Чи до того дня коли ми оволодіємо левітацією лишилося не довго. У таких ситуаціях я особисто усвідомлюю, що настав час від легких тренувань переходити до важкої атлетики, і зі словами «ух» (а про себе матюкаючись красномовним та співучим українським матом) піднімати візочка і буквально нести його до під’їзду. Пару разів піднявши так візочок і «побачивши Китай» я перестала дивуватися чому у мам болять спини. А коли я побачила будинок у якому 3 сходинки вели до входу у будинок і 10 до ліфту (і все це задоволення без натяку на нормальний пантус) я почала підозрювати що у комунальників точно є якийсь «зуб» на жителів того дому.

А публічні місця? Бог з ним коли той пантус один і знаходиться грець його зна де від входу. Крутіше коли його не має зовсім, або коли він начебто є, та орендатори закладу з ціллю покращити дизайн чи то провести межу (як колись у селах типу «то є мій город і моя вишня») ставлять обмежувальні споруди (поручні і бардюри, горщики з квітами) у тих місцях де пантус веде до входу… І об’їхати ніяк… Наче натякають, що «вам тут не раді»…

А поліклініки? То окреме місце у рейтингу «напоржать». Я просто не кажу про дорогу, яка веде до будівлі. Це мабуть такий собі останній рубіж, щоб ви мали змогу перевірити чи ви точно хочте туди йти. Ну щоб по дрібницям не турбувати лікарів. Крутіше тільки ліфти у дитячих поліклініках, які не розраховані на візочок (ну а нашо?:)). А лишаючи візочка біля реєстратури варто поставити на нього сигналізацію. Бо ж візочки коштують зараз багато, зона де їх лишили то просто прохідний двір без нагляду і «адміністрація відповідальності не несе». Тому коли у моєї знайомої вкрали візочок у поліклініці я не здивувалася.

Здавалося б дрібниці… Здавалося б не помітні. Особливо коли ти «без колес». Та ці обставини викликають сум та роздратування. І грець з ним що тротуар у нас подекуди побитий богом та людьми так наче по ньому їхали фури (особливо вхід до ботанічного саду на дружби народів, або «супер непроїзна» плитка дорогою до дитячої поліклініки на Шептицького).  До цього вже якось адаптувалися. Сумно те, що дивлячись на всі ці обставини складається враження наче в країні не має «людей на колесах». Не має бо для них не має адекватних умов для пересування. Дуже мало місць у Києві можуть похвалитися тим, що вони kids friendly. Та навіть тут є вихід. Врешті решт можна використовувати слінг (що і роблять багато матусь коли не працює ліфт у будинку по декілька тижнів, чи його зовсім не має, чи коли треба йти туди де не має змоги нормально їхати). Ще є такі як я, хто візочком, наче танком, проїде скрізь де треба не зважаючи на умови.

Та от що робити тим хто теж має чотири колеса і то теж не авто… і навіть не дитячий візочок? Вони ж існують. І зараз, у зв’язку з АТО їх стало ще більше (сама пару таких знаю).  Дивно, та завжди знаючи про їх існування особливе усвідомлення тяжкості ситуації приходить тоді коли сам вимушений йти «їх дорогами», хоч і з інших, позитивних причин. Пішохідні мости без ліфту, чи без просто працюючого ліфту, міський транспорт (переважна більшість), дороги, тротуар, театри, кіно, супермаркети, кафе, і навіть просто двір. Це не кажучи про будинок (особливо коли проводять реконструкцію ліфтів у шістнадцятиповерховому будинку, і з тої радості вимикають повністю одночасно всі ліфти на 3 тижні).  Враховуючи все це приходить розуміння, що для цієї частини нашого суспільства наше місто ні разу не friendly. Скоріше навпаки, створені всі умови, щоб зробити вигляд наче їх не має і вони не існують. Бо ж спробуй виїхати з дому і десь показатися. Якось воно сумно і жахливо не справедливо. Хоча справедливість паночка не дуже той «вездисуща». Та мені дуже хотілося б, щоб кожен мав змогу насолоджуватися красою мого рідного міста, а краще будь-якого населеного пункту (бо ж Україна в принципі гарна) не залежно від засобу пересування (на двох, трьох (з палицею), чотирьох (з опорою) чи на колесах).

Ось такі відкриття та роздуми… На все добре!