All inside us

Трошки спогадів про вступ у професію... Ностальгую… От 7 років це багато чи мало? Все в житті відносно. Тому логічним буде коментар: «відносно чого?». Якщо розглядати тривалість професійного шляху, то 7 років, як на мене, можна охрестити «впевненим рухом у майбутнє». Вже не новачок, є знання та навички та ще є куди рости і чого вчитися. Професія психолога, на мою думку, як і більшість інтелектуальних професій не має межі де б можна було сказати «фух, тепер я знаю все». Тож вчитися мені світить стільки скільки житиму. І книжок у моїй бібліотеці точно не поменшає. 😉 😊 Але, як згадаю себе 7 років тому… Мале, інколи зарозуміле (і впевнене, що знає все на світі), а інколи злякане (і переконане, що не знає нічого) дівчисько з червоним дипломом у руках. У голові сотні книжок, безліч методик і неймовірна кількість лекційного матеріалу, які дісталися у спадок від любих викладачів крилатого ВУЗу. У душі щире бажання працювати тільки за фахом. А ще серце… яке з переляку падає у п’яти...

Ще за часів навчання в університеті я зіштовхувалася з низкою тверджень від оточуючих, серед яких були і мої знайомі (хто себе впізнає – вибачте, я пишу не с ціллю образити). Ці твердження стосувалися мого фаху, і на превеликий жаль дуже розповсюджені. І скільки б часу не минуло, я чую їх знову і знову. Тому сьогодні прийшло натхнення спробувати з ними розібратися. І може для когось це буде корисно.  Отже почнемо…  «Навіщо мені психолог, я здоровий» або «До психолога ходять лише хворі»  З часом, нарешті, людей, які це кажуть стає менше. Але все одно враження, що до психолога звертаються безнадійні, хворі, дивні і ненормальні люди на жаль досі існує. Подекуди мені і моїм колегам від знайомих, які працюють у інших сферах, доводиться чути таку фразу, при описі якоїсь людини, «о, то твій клієнт» або «о, йому точно треба до тебе». Що теж підтверджує це в’їдливе враження, що до психолога звертаються лише фріки та безталанні люди.  Сумно, бо це помилкове враження....

«Ты снимаешь вечернее платье, Стоя лицом к стене, И я вижу свежие шрамы На гладкой как бархат спине. Мне хочется плакать от боли Или забыться во сне, Где твои крылья, которые Так нравились мне.» Ці слова знають багато людей. Пісня Наутілуса «Крылья» далеко не нова… Останнім часом бачу багато постів у соціальних мережах стосовно депресії, а точніше фото людей з посмішками за декілька годин чи хвилин до спроби самогубства. Вдалої чи ні не так важливо… Як на мене. Суть у простому слові «депресія»… У мене вони завжди асоціюються з янголами без крил. З янголами на спинах, яких глибокі і болючі рани. І не має різниці, що на обличчях. Вони посміхаються, мають купу ідей і навіть якісь плани. Домовляються зустрітися через тиждень. Діляться досвідом, і бувають дуже продуктивні. Вони можуть жартувати і цими жартами наче знецінювати всі проблеми світу цього… Живі і сонячні, здатні зігріти і врятувати інших людей… будь-кого тільки не себе. Такі вони, янголи без крил. А потім одного ...