All inside us

Одного дня до мене у консультаційну завітав клієнт. Якби мені треба було б його описати двома словами я б назвала його «містер-успіх». Хороша фізична форма, одягнутий у стилі smart casual , посмішка на всі 32 білосніжні зуби. Від нього просто віяло впевненістю та досягненнями. До мене він прийшов по рекомендації. Це, напевно, була єдина причина через, яку він взагалі вирішив мати зі мною справу, бо, як пізніше виявилося, його дуже здивував мій вік (а я його молодша), зовнішній вигляд (светр, джинси і кеди) і відсутність, цитую, «лоску». Під лоском мій клієнт мав на увазі наявність бажання продемонструвати всі наявні у мене дипломи, сертифікати і статті, візитівки на дорогому папері і 20 хвилинний монолог на тему «чому я найкраща». Замість того він зустрів трошки сонного психолога (бо була 08.00 ранку і про зустріч ми домовилися напередодні у вечері), який допивав другу філіжанку кави і при знайомстві фактично весь опис у стилі «про себе» умістив у фразі «Доброго ранку. Мене звати Н

Гуляємо з малою. Погода так собі. І справа не в холоді, який шепче, що «зима близько», а скоріше у відсутності сонця. Мала запакована. Я теж тепло вдяглася. Йдемо не поспіхом. Дихаємо повітрям та нагулюємо мою норму в 10 000 кроків на день. Все як завжди: сіра коляска, муфточка в зірочках і білий пакетик з червоними квітками на гачку. Нічого дивного… Тільки пакетик. Хотілося б одразу попередити: я не маю собаки і не є фанатом Потапа і Насті. В цілому мене скоріше можна віднести до тих людей, кого жартома називають «котячими мамами». Та й музику я полюбляю різну, але серед улюблених пісень твори даних виконавців не виявлено. Тож про що мова… ? Як завжди про життя. Нічого нового. Нещодавно передивлялася фільм «Діамантова рука». Чудовий фільм, який можна дивитися тисячі разів і який вже сто років як розібраний на цитати. Отже дивлюся фільм, а там як завжди (все стабільно) звучить невмирущий діалог: -        Вот я, Варвара Сергеевна, недавно был в Лондоне и там собаки гуляют вез

Подобно Еве и Лилит, мы часто делим женщин на «правельных» и «не правельных». Осуждая одних и вознося других. Мы превозносим жертвы женщин, таким образом формируя бесконечный шлейф с долгов, пронизывающий целые поколения.   Что такое быть девушкой в нашей стране? Хотя нет, не так. Что значит быть женщиной на пост совецкой территории? Не знаю, как у вас, у меня складывается не самая приятная картина, когда я думаю об этом. В нашем обществе мир выткан из противоречий, подмены понятий, не настоящих ценностей и выбора без выбора. И самое грустное то что это очень сильно влияет именно на женщин. Что значит быть женщиной? Каково быть девушкой? Эти вопросы очень сложны по своей сути, но их еще усложняет и общество каждый раз подкидывая новые и новые дрова в костер, на котором за любое отклонение от «общепринятого» женщину готовы спалить как еретика.  А с чего все начинается? ... С самого начала… Ты еще маленькая, активная девочка. Любишь бегать, играть в мяч, в куклы, машинки, собира

Як же ж бавить кошенята, щоб лягло скоріше спати?:) Отже… Для того, щоб ваш котик міцно спав всю ніч варто дотримуватися декількох правил. 1.        Щоб котик спав у ночі, вдень його треба гарно вигуляти! Треба багато рухатися, проводити час максимально активно і бажано на свіжому повітрі (хоча б з відкритими вікнами чи на балконі). Гратися в активні ігри і отримати багато вражень J 2.        Щоб котик солодко спав його слід багато обіймати, цілувати у носика і пестити J 3.        Погладьте свого котика. Пригорніть до себе. Ласкаво поговоріть з ним. Спробуйте зменшити активність перед тим як іти спати (приблизно за 2 години). 4.        Гарно погодуйте котика. Смачна вечеря завжди і всіх змушує позіхати J 5.        Покладіть свого котика у його місце для сну. Ніжно погладьте його і розкажіть спокійним голосом що вже пора спати (котики вас слухають, повірте!). 6.        Покладіть біля свого котика його улюблену іграшку. Це додасть йому відчуття безпеки. Особливо кол

Трошки спогадів про вступ у професію... Ностальгую… От 7 років це багато чи мало? Все в житті відносно. Тому логічним буде коментар: «відносно чого?». Якщо розглядати тривалість професійного шляху, то 7 років, як на мене, можна охрестити «впевненим рухом у майбутнє». Вже не новачок, є знання та навички та ще є куди рости і чого вчитися. Професія психолога, на мою думку, як і більшість інтелектуальних професій не має межі де б можна було сказати «фух, тепер я знаю все». Тож вчитися мені світить стільки скільки житиму. І книжок у моїй бібліотеці точно не поменшає. 😉 😊 Але, як згадаю себе 7 років тому… Мале, інколи зарозуміле (і впевнене, що знає все на світі), а інколи злякане (і переконане, що не знає нічого) дівчисько з червоним дипломом у руках. У голові сотні книжок, безліч методик і неймовірна кількість лекційного матеріалу, які дісталися у спадок від любих викладачів крилатого ВУЗу. У душі щире бажання працювати тільки за фахом. А ще серце… яке з переляку падає у п’яти

Сьогодні хотілося б поговорити про дороги… За останні півтора місяці я стала співвласником чотирьох колісного дива і навіть навчилася ним керувати. І до речі, не хочу хвалитися, вмію керувати ним навіть однією рукою! І зветься це диво просто… дитячий візочок J Не зважаючи на те, що цей транспортний засіб ні разу не авто, я вже встигла полюбити всім серцем і укравтодор і комунальні служби. І це враховуючи те що візочок у нас компактний (легко поміщається в пасажирський ліфт житлового будинку), легкий (люлька важить біля 3х кг), і маневрений. Але… завжди у нашій країні є те але… Той факт, що наші дороги входять до всеукраїнського атракціону «Українські ямки» і займають перше місце в світі по профілактиці засинання за кермом вже нікого не дивує. Якось живемо з цим. Важко тільки проходить адаптація після Європи (бо до хорошого звикаєш швидко). Та наприклад наші велосипедисти мають змогу тренуватися для катання у горах і на диких лісових дорогах у місті без перешкод. Велосипедни

«Бабусю, бабусю, а чого у тебе такі великі зуби?» («Червона шапочка»)    Коли починає формуватися наша особистість?  Існує багато думок з цього приводу. Хтось каже, що перші прояви нашого «Я» ми демонструємо ще до народження. Хтось – що з першого дня після. А хтось взагалі запевняє, що ми проявляємо себе лише у 3 роки. Та чи це насправді так? Як відомо на формування нашої особистості впливають декілька чинників: внутрішні і зовнішні. Внутрішні – генетика, особливості психіки, нервової системи, фізіології (тобто те с чим ми прийшли у цей світ). Зовнішні – клімат, умови життя і, най головніше, соціум (тобто все що нас оточує і зустріло у цьому світі). Стосовно внутрішніх чинників нам більше може розказати генетика. Спадковість та мінливість, гомозиготність і гетерозиготність, домінантні та рецесивні гени …  А от соціум… Він починає впливати на нас ще з того моменту, як ми з вами були розміром менш за горошинку. Бо самими першими представниками соціуму у нашому житті були н

Ще за часів навчання в університеті я зіштовхувалася з низкою тверджень від оточуючих, серед яких були і мої знайомі (хто себе впізнає – вибачте, я пишу не с ціллю образити). Ці твердження стосувалися мого фаху, і на превеликий жаль дуже розповсюджені. І скільки б часу не минуло, я чую їх знову і знову. Тому сьогодні прийшло натхнення спробувати з ними розібратися. І може для когось це буде корисно.  Отже почнемо…  «Навіщо мені психолог, я здоровий» або «До психолога ходять лише хворі»  З часом, нарешті, людей, які це кажуть стає менше. Але все одно враження, що до психолога звертаються безнадійні, хворі, дивні і ненормальні люди на жаль досі існує. Подекуди мені і моїм колегам від знайомих, які працюють у інших сферах, доводиться чути таку фразу, при описі якоїсь людини, «о, то твій клієнт» або «о, йому точно треба до тебе». Що теж підтверджує це в’їдливе враження, що до психолога звертаються лише фріки та безталанні люди.  Сумно, бо це помилкове враження. У таких випадках з