Починаючим...
Трошки спогадів про вступ у професію...
Ностальгую…
От 7 років це багато чи мало? Все в житті відносно. Тому логічним буде коментар: «відносно чого?».
Якщо розглядати тривалість професійного шляху, то 7 років, як на мене, можна охрестити «впевненим рухом у майбутнє». Вже не новачок, є знання та навички та ще є куди рости і чого вчитися. Професія психолога, на мою думку, як і більшість інтелектуальних професій не має межі де б можна було сказати «фух, тепер я знаю все». Тож вчитися мені світить стільки скільки житиму. І книжок у моїй бібліотеці точно не поменшає.
😉
😊
Але, як згадаю себе 7 років тому…
Мале, інколи зарозуміле (і впевнене, що знає все на світі), а інколи злякане (і переконане, що не знає нічого) дівчисько з червоним дипломом у руках. У голові сотні книжок, безліч методик і неймовірна кількість лекційного матеріалу, які дісталися у спадок від любих викладачів крилатого ВУЗу. У душі щире бажання працювати тільки за фахом. А ще серце… яке з переляку падає у п’яти, зачіпляючи по дорозі усі внутрішні органи… Страшно. Ось воно те перше відчуття, коли переступаєш поріг свого університету, наче долаєш останній рубіж у доросле незалежне життя.
Я добре пам’ятаю це відчуття. Коли тебе з середини розриває на частини від бажання реалізувати себе і диким твариннім страхом. Страхом самотності (хоча наче поруч безліч людей), страхом помилитися і здатися дурком (а точніше отримати підтвердження, що ти не професіонал), і най більшим страхом – страхом нашкодити комусь своїми непрофесійними діями. І це не кажучи про те, як же ж лячно зіштовхнутися вперше з емоціями свого клієнта (особливо коли він відверто каже, що ти не співпадаєш з його уявленнями про психолога), жити у тривожному очікуванні оцінки своєї роботи і насправді робити дурні, нехай без катастрофічних наслідків, але помилки.
Чи була я така єдина злякана на початку свого професійного життя? Думаю що ні
😏 Та може, мої любі колеги, ви поділитися своїми спогадами про Ваш досвід? Як на мене, це буде цікаво та корисно.
Та тоді, у той насправді важкий для мене час я ходила по грані. Саме тоді вирішувалося для мене життєво-важливе питання: «чи лишуся я у своїй професії, чи ні?».
Я не вірю в випадковості. Життя навчило, що все приходить вчасно. Так що дякуючи підтримці своїх викладачів, рідних, друзів і своїй впертост,і в мене лишалися сили дряпатися далі у пошуках себе як професіонала, кожного дня долаючи той паралізуючий страх, який тихо жував мене із середини. І це дало свої наслідки (тому впертість інколи буває досить важливою рисою😉). Так сталося (а нічого не буває випадково
🤔), що попри розчарування та розпач від тривалих пошуків, я знайшла нарешті наставника, і з ним увійшла професійне психологічне середовище.
Що було далі? Звичайно знову навчання! Нескінченне, без нормальних вихідних, виснажливе і… дуже цікаве. А ще власний клієнтський досвід, який дозволив зробити безліч відкриттів, хоча час від часу правда хотілося втекти (тому я розумію добре чому час від часу у моїх клієнтів з’являється супротив). А далі робота, робота, робота… і знову безліч разів навчання… Цей процес нескінченний і триває досі. Єдине, з часом, починає даватися легше, менше стомлюєшся і більше розумієш. Немов би твій головний інструмент, психіка, проходить тривале тренування і з кожним разом стає стійкішою, сильнішою і розкриває навички професіонала.
Озираючись назад я все ще бачу те зарозуміле, інколи зухвале, вперте та перелякане дівчисько. Інколи воно немов відлуння з минулого може нагадати про себе, щоб показати скільки всього змінилося за цей час (хоча впертість ще є моєю рисою
😜). І най головніше те, що я люблю її і рада, що була нею. Бо завдяки собі минулій я змогла стати тим ким я є і зможу стати ще кимось у майбутньому (зухвалість певно теж не пішла
😳).
А до чого сьогодні моя ностальгія? Не знаю. Може, щоб згадати себе, нагадати комусь їх перші звершення і дати змогу побачити наскільки і Ви самі виросли за роки вашої професійної діяльності. А ще може для того, щоб донести тим хто тільки збирається йти у професійне життя, що боятися, сумніватися, переживати – це нормально. І що велика частина вашого професійного розвитку залежить не тільки від того, що Вам дали у ВУЗі (хоча це теж дуже важливо!), а й від Вас самих. Боріться за себе попри страх і сумніви. Шукайте наставників, вчіться, не зупиняйтеся. Беріть від кожного хто поруч з Вами і з кожного місця роботи по максимуму, бо це все досвід (Ваш і неповторний). І будьте вдячні всім тим хто у Вас вірить. Це насправді дає сили навіть у самі складні часи, віра у Вас від інших і віра у себе самого.
Якось так😉
От 7 років це багато чи мало? Все в житті відносно. Тому логічним буде коментар: «відносно чого?».
Якщо розглядати тривалість професійного шляху, то 7 років, як на мене, можна охрестити «впевненим рухом у майбутнє». Вже не новачок, є знання та навички та ще є куди рости і чого вчитися. Професія психолога, на мою думку, як і більшість інтелектуальних професій не має межі де б можна було сказати «фух, тепер я знаю все». Тож вчитися мені світить стільки скільки житиму. І книжок у моїй бібліотеці точно не поменшає.
😉😊Але, як згадаю себе 7 років тому…
Мале, інколи зарозуміле (і впевнене, що знає все на світі), а інколи злякане (і переконане, що не знає нічого) дівчисько з червоним дипломом у руках. У голові сотні книжок, безліч методик і неймовірна кількість лекційного матеріалу, які дісталися у спадок від любих викладачів крилатого ВУЗу. У душі щире бажання працювати тільки за фахом. А ще серце… яке з переляку падає у п’яти, зачіпляючи по дорозі усі внутрішні органи… Страшно. Ось воно те перше відчуття, коли переступаєш поріг свого університету, наче долаєш останній рубіж у доросле незалежне життя.
Я добре пам’ятаю це відчуття. Коли тебе з середини розриває на частини від бажання реалізувати себе і диким твариннім страхом. Страхом самотності (хоча наче поруч безліч людей), страхом помилитися і здатися дурком (а точніше отримати підтвердження, що ти не професіонал), і най більшим страхом – страхом нашкодити комусь своїми непрофесійними діями. І це не кажучи про те, як же ж лячно зіштовхнутися вперше з емоціями свого клієнта (особливо коли він відверто каже, що ти не співпадаєш з його уявленнями про психолога), жити у тривожному очікуванні оцінки своєї роботи і насправді робити дурні, нехай без катастрофічних наслідків, але помилки.
Чи була я така єдина злякана на початку свого професійного життя? Думаю що ні
😏 Та може, мої любі колеги, ви поділитися своїми спогадами про Ваш досвід? Як на мене, це буде цікаво та корисно. Та тоді, у той насправді важкий для мене час я ходила по грані. Саме тоді вирішувалося для мене життєво-важливе питання: «чи лишуся я у своїй професії, чи ні?».
Я не вірю в випадковості. Життя навчило, що все приходить вчасно. Так що дякуючи підтримці своїх викладачів, рідних, друзів і своїй впертост,і в мене лишалися сили дряпатися далі у пошуках себе як професіонала, кожного дня долаючи той паралізуючий страх, який тихо жував мене із середини. І це дало свої наслідки (тому впертість інколи буває досить важливою рисою
😉). Так сталося (а нічого не буває випадково🤔), що попри розчарування та розпач від тривалих пошуків, я знайшла нарешті наставника, і з ним увійшла професійне психологічне середовище.Що було далі? Звичайно знову навчання! Нескінченне, без нормальних вихідних, виснажливе і… дуже цікаве. А ще власний клієнтський досвід, який дозволив зробити безліч відкриттів, хоча час від часу правда хотілося втекти (тому я розумію добре чому час від часу у моїх клієнтів з’являється супротив). А далі робота, робота, робота… і знову безліч разів навчання… Цей процес нескінченний і триває досі. Єдине, з часом, починає даватися легше, менше стомлюєшся і більше розумієш. Немов би твій головний інструмент, психіка, проходить тривале тренування і з кожним разом стає стійкішою, сильнішою і розкриває навички професіонала.
Озираючись назад я все ще бачу те зарозуміле, інколи зухвале, вперте та перелякане дівчисько. Інколи воно немов відлуння з минулого може нагадати про себе, щоб показати скільки всього змінилося за цей час (хоча впертість ще є моєю рисою
😜). І най головніше те, що я люблю її і рада, що була нею. Бо завдяки собі минулій я змогла стати тим ким я є і зможу стати ще кимось у майбутньому (зухвалість певно теж не пішла😳).А до чого сьогодні моя ностальгія? Не знаю. Може, щоб згадати себе, нагадати комусь їх перші звершення і дати змогу побачити наскільки і Ви самі виросли за роки вашої професійної діяльності. А ще може для того, щоб донести тим хто тільки збирається йти у професійне життя, що боятися, сумніватися, переживати – це нормально. І що велика частина вашого професійного розвитку залежить не тільки від того, що Вам дали у ВУЗі (хоча це теж дуже важливо!), а й від Вас самих. Боріться за себе попри страх і сумніви. Шукайте наставників, вчіться, не зупиняйтеся. Беріть від кожного хто поруч з Вами і з кожного місця роботи по максимуму, бо це все досвід (Ваш і неповторний). І будьте вдячні всім тим хто у Вас вірить. Це насправді дає сили навіть у самі складні часи, віра у Вас від інших і віра у себе самого.
Якось так
😉
Коментарі
Дописати коментар