"Кому он такой будет нужен?" або Весна
Весна прийшла і це стало відчутно зразу. Хоча і зими то практично у нас і не було. На вулиці було сонячно, тож я вирішила що допрацюю вже пізніше, а зараз, поки ще сонечко пригріває ми з донею проведемо трохи часу на свіжому повітрі.
Гуляли ми довго. Все ходили і досліджували околиці берега річки на предмет цікавинок і весняних відкриттів. Та минуло години 2 і Віра повела мене до алеї де рядочком вишикувались лавочки. Втомилася видно дитина. Тож ми сіли. Я дістала планшет і користуючись можливістю переглядаля робочу пошту та робила нотатки по роботі. А Віра тим часом знайшла уламок кори дерево і з завзятістю археолога копала грішну землю. Кожен з нас думав про своє. Та у той же момент ми насолоджувались тишею, цвіріньканням пташок та теплом сонечка.
І ось на практично порожньому березі з'явилася пані з малим хлопчиком. Пані була дуже не характерна для цієї місцини. Довге (схоже нарощене) розпущене волосся, біле пальто до колін, світло-блакитні (майже білі) штани і білі чоботи на високих підборах. І це серед берега де якщо ти не в пісок вліз то точно у калюжу чи болото, яким стала земля після рясного дощу. Я бачу багато матусь з дітками. І переважна більшість одіота просто та зручно. Бо прогулянка з дитиною завжди наповнена непередбачуваними ситуаціями та пригодами. А ця пані наче і не знала про це. Її син, якому на вигляд було не більше 3х років, теж вибивався з звичного пейзажу. Блискучі черевики, брюки зі стрілками та чорне дитяче пальто. Жінка йшла впевнено і голосно говорила по телефону. А хлопчик тихо чимчикував слідом опустивши голову.
"Ты представляешь эта корова не уследила! Чем она вообще занималась?! Смотрела наверное свои тупые сериалы или трындела с кем-то то своему недосмартфону... " - кричала жінка у телефон, а її голос дзвоном роздавався по всьому майже пустоту берегу. " Теперь из-за этой дуры он пропускает кучу занятий! Весь график коту под хвост! А у нас же режим и расписание! Вот чем теперь с ним заниматься? Что вообще можно делать со сломанной рукой? " - жінка пройшла повз нас І сіла на сусідню лавку. " А этот врач? Вам надо больше гулять на свежем воздухе..." - протянула вона награним ниючим тоном. " Ну вот вышли погулять... Конечно сама! Я ж уволила эту овцу. Теперь еще новую искать. Знаешь а может это она специально? Точно! Малой же не хотел делать уроки! А она все "дайте ему отдохнуть, дайте ему отдохнуть".. Кто спятил? Я спятила? Да пошла ты!" - і жінка ледь не кинула свій смартфон .
Ця високоінтелектуальна і дуже приватна розмова зовсім збила мене з мирно медитуючого настрою. І халепа ще в тому що й навушники не надягнеш бо ж з дитиною гуляю. Прям печалька.
"Алексей , сядь ровно! " - прогриміло поруч. Від різкого тону я ледь не підскочила. Віра теж подивилися на жінку, перестала копати і змінила дислокацію ближче до мене. "Тебе врачь что сказал?! Дышать воздухом. Дышать это не скакать! Ты и так уже доскакался!"
Хлопчик завмер на лавці. Він тихо сидів роздивляючись свої черевики та час від часу постукував ними один об одний.
Я сховала планшет у сумку і вже зібралася піднімати Віру щоб йти далі та...
"А ви случайно не няня?" - спитала мене жінка.
"Ні" - коротко відповіла я. Ті хто мене знають добре , давно вже вивчили що односкладові відповіді у моєму виконанні свідчать скоріше що я або зайнята, або втомлена, не в гуморі чи маю рідкісну потребу відпочити від людей. Сьогодні це були дві останні причини. Мені явно хотілося тиші і спокою.
"А..." - здивуваляся жінка. "Может у вас есть няня хорошая которая ищет работу? Я хорошо плачу" - продовжила вона.
"На жаль не має" - знову відповіла я і поправила донці комір куртки. Комір опустився нижче і відкрив Вірене підборіддячко прикрашене синцями та яскравим пластирем з зображеннями кота Гарфілда. Це були результати знайомства з силою тяжіння.
"А, вот почему вы тут". - зробила висновок жінка.
Я трохи розгубилася.
"Прошу?" - перепитала я.
"Ну пластырь. Видно по этому ви не на занятиях" - сказала розуміючим тоном жінка.
"Ні" - посміхнулася я. - "Погода хороша тож ми гуляємо".
"Нам тоже врачь сказал гулять" - сказала незадоволено жінка. - "Вот сидим, гуляем. Только время зря тратим. Я бы за это время столько бы успела сделать. И у Алексея тоже сегодня должен был быть футбол, теннис, рисование. А теперь все. Впролете. И скрипка с фортепиано тоже. И плаванье. На месяца 2 точно. Хорошо хоть занятия с чтения, английского и французского можно посещать с сломанной рукой. "
З кожним словом жінки мої очі здавалося збільшувалися. Футбол, теніс, малювання, скрипка, фортепіано, плавання, читання, англійська та французька. Нічого собі графік.
"А скільки йому?" - спитала я.
"Три года уже. " - відповіла жінка. "Это у нас каждый день на счету уже. Спешить надо. А то будет поздно. А тут такое".
"Куди поспішати?" - перепитала я.
"Как куда? Развиваться конечно! У Алексея интенсивный график чуть ли не с рождения. Вы же знаете начинать развивать ребёнка после 3х лет уже позно".
Господи, як часто я то чую. Та...
"Пізно для чого?"- перепитую.
"Ну так? Развивать гармоничную личность конечно. Гениями просто так не становятся. Это результат труда, вложения денег и времени. А мы в Алексея вложили уже немерено. И из-за оплошности одной тупой няни это все может быть зря... Я не понимаю вы что с луны свалились, что не понимаете этого?".
Жінка була справді здивована. А у мене на обличчі розцвіла така собі сумна усмішка. Весь її монолог я спостерігала за хлопчиком. І не я одна. Вірі він теж був цікавий. А сам хлопчик так і сидів роздивляючись чоботи і слухаючи ними один о інший. Цікаво що відбувалося у його кучерявій голові? Які думки пробігали у дитини у цей час? Які почуття?
"А хто такий геній?" -запитала я. "У вашому розумінні звичайно" - схоже у мене таки є проф диформація.
"Ну как? Гений это гений! Что тут непонятного? Он талантлив во всем. Создаёт инновационные открытия, знаменит, умен, популярен. Все хотят на него быть похожими. Все его уважают. Что тут не понятного?"
"А..." - простягнула я. - " А хто такі всі?"
"Все ?!" - в неї аж щелепа відвисла. "Все это люди в определённой стране или во всем мире. Хотя скорее во всем мире. Что за глупые вопросы!" - фиркнула вона.
Віра тим часом вмостилася біля мене. Вона вже встигла попросити серветку щоб витерти руки від землі. Витягнула свого зайця з моєї сумки і щось до нього тихо шепотіла, дивлячись на хлопчика.
"А я думала завжди що для геніальності треба вроджений дар. Геніїв же насправді досить мало." - сказала я вдивляючись вже у жінку.
"Талант тоже не плохо иметь. Но самое главное это работать без остановки. И тогда вы достигнете своей цели в воспитании гения". - впевнено сказала вона.
"Наверно це добре коли людина такая впевнена як ви. " - сказала я чим викликала у жінки посмішку. "Та що як... що як дитина не стане генієм?"
"Как не стане?" - перепитала вона з таким виразом обличчя наче почула якийсь прокльон.
" Ну так. Виросте у розумного, всебічно розвиненого дорослого. Але не генія. " - спокійно продовжувала я вдивляючись вже у небо залите сонцем. "Розумного, але звичайного. Що тоді?"
"Какого еще звичайного?!" - перепитала вона.
"Ну людину, яка має роботу, родину, друзів. Може подорожує, має хоббі. Але не є відомою у світі і не створює неймовірні відкриття."
"Вы вообще думаете что говорите?" - ледь не крикнула вона. Віра взяла мене за руку. "Да кому он такой вообще будет нужен?!"
Вона кинула свій телефон у сумку і схопила хлопця за цілу руку. "Все надышался воздухом. Пошли будешь читать."
Хлопець тихо застогнав, але не сперичався. Він безвольно йшов за матір'ю, яка сердито летіла геть.
"Кому он будет нужен?" знову і знову бігло по колу у моїй голові. Сумно, та схоже у хлопця особливо не має вибору. Або генієм вирости, або бути нікому не потрібним. Така собі установочка на успіх. А як же бути щасливим? Бути собою? Невже генії тільки заслуговують любов?
І в цей час мені дуже захотілося обійняти доньку. Я обійняла її міцно і тихо тихо сказала їй на вушко "Як добре що ти у мене є. Я люблю тебе".
Ми сиділи на лавці. Сонечко вже збиралося спати. А в мене ще купа роботи. Тож спокійно піднявшись ми непоспіхом пішли додому тримаючись за руки.
Весна.
Гуляли ми довго. Все ходили і досліджували околиці берега річки на предмет цікавинок і весняних відкриттів. Та минуло години 2 і Віра повела мене до алеї де рядочком вишикувались лавочки. Втомилася видно дитина. Тож ми сіли. Я дістала планшет і користуючись можливістю переглядаля робочу пошту та робила нотатки по роботі. А Віра тим часом знайшла уламок кори дерево і з завзятістю археолога копала грішну землю. Кожен з нас думав про своє. Та у той же момент ми насолоджувались тишею, цвіріньканням пташок та теплом сонечка.
І ось на практично порожньому березі з'явилася пані з малим хлопчиком. Пані була дуже не характерна для цієї місцини. Довге (схоже нарощене) розпущене волосся, біле пальто до колін, світло-блакитні (майже білі) штани і білі чоботи на високих підборах. І це серед берега де якщо ти не в пісок вліз то точно у калюжу чи болото, яким стала земля після рясного дощу. Я бачу багато матусь з дітками. І переважна більшість одіота просто та зручно. Бо прогулянка з дитиною завжди наповнена непередбачуваними ситуаціями та пригодами. А ця пані наче і не знала про це. Її син, якому на вигляд було не більше 3х років, теж вибивався з звичного пейзажу. Блискучі черевики, брюки зі стрілками та чорне дитяче пальто. Жінка йшла впевнено і голосно говорила по телефону. А хлопчик тихо чимчикував слідом опустивши голову.
"Ты представляешь эта корова не уследила! Чем она вообще занималась?! Смотрела наверное свои тупые сериалы или трындела с кем-то то своему недосмартфону... " - кричала жінка у телефон, а її голос дзвоном роздавався по всьому майже пустоту берегу. " Теперь из-за этой дуры он пропускает кучу занятий! Весь график коту под хвост! А у нас же режим и расписание! Вот чем теперь с ним заниматься? Что вообще можно делать со сломанной рукой? " - жінка пройшла повз нас І сіла на сусідню лавку. " А этот врач? Вам надо больше гулять на свежем воздухе..." - протянула вона награним ниючим тоном. " Ну вот вышли погулять... Конечно сама! Я ж уволила эту овцу. Теперь еще новую искать. Знаешь а может это она специально? Точно! Малой же не хотел делать уроки! А она все "дайте ему отдохнуть, дайте ему отдохнуть".. Кто спятил? Я спятила? Да пошла ты!" - і жінка ледь не кинула свій смартфон .
Ця високоінтелектуальна і дуже приватна розмова зовсім збила мене з мирно медитуючого настрою. І халепа ще в тому що й навушники не надягнеш бо ж з дитиною гуляю. Прям печалька.
"Алексей , сядь ровно! " - прогриміло поруч. Від різкого тону я ледь не підскочила. Віра теж подивилися на жінку, перестала копати і змінила дислокацію ближче до мене. "Тебе врачь что сказал?! Дышать воздухом. Дышать это не скакать! Ты и так уже доскакался!"
Хлопчик завмер на лавці. Він тихо сидів роздивляючись свої черевики та час від часу постукував ними один об одний.
Я сховала планшет у сумку і вже зібралася піднімати Віру щоб йти далі та...
"А ви случайно не няня?" - спитала мене жінка.
"Ні" - коротко відповіла я. Ті хто мене знають добре , давно вже вивчили що односкладові відповіді у моєму виконанні свідчать скоріше що я або зайнята, або втомлена, не в гуморі чи маю рідкісну потребу відпочити від людей. Сьогодні це були дві останні причини. Мені явно хотілося тиші і спокою.
"А..." - здивуваляся жінка. "Может у вас есть няня хорошая которая ищет работу? Я хорошо плачу" - продовжила вона.
"На жаль не має" - знову відповіла я і поправила донці комір куртки. Комір опустився нижче і відкрив Вірене підборіддячко прикрашене синцями та яскравим пластирем з зображеннями кота Гарфілда. Це були результати знайомства з силою тяжіння.
"А, вот почему вы тут". - зробила висновок жінка.
Я трохи розгубилася.
"Прошу?" - перепитала я.
"Ну пластырь. Видно по этому ви не на занятиях" - сказала розуміючим тоном жінка.
"Ні" - посміхнулася я. - "Погода хороша тож ми гуляємо".
"Нам тоже врачь сказал гулять" - сказала незадоволено жінка. - "Вот сидим, гуляем. Только время зря тратим. Я бы за это время столько бы успела сделать. И у Алексея тоже сегодня должен был быть футбол, теннис, рисование. А теперь все. Впролете. И скрипка с фортепиано тоже. И плаванье. На месяца 2 точно. Хорошо хоть занятия с чтения, английского и французского можно посещать с сломанной рукой. "
З кожним словом жінки мої очі здавалося збільшувалися. Футбол, теніс, малювання, скрипка, фортепіано, плавання, читання, англійська та французька. Нічого собі графік.
"А скільки йому?" - спитала я.
"Три года уже. " - відповіла жінка. "Это у нас каждый день на счету уже. Спешить надо. А то будет поздно. А тут такое".
"Куди поспішати?" - перепитала я.
"Как куда? Развиваться конечно! У Алексея интенсивный график чуть ли не с рождения. Вы же знаете начинать развивать ребёнка после 3х лет уже позно".
Господи, як часто я то чую. Та...
"Пізно для чого?"- перепитую.
"Ну так? Развивать гармоничную личность конечно. Гениями просто так не становятся. Это результат труда, вложения денег и времени. А мы в Алексея вложили уже немерено. И из-за оплошности одной тупой няни это все может быть зря... Я не понимаю вы что с луны свалились, что не понимаете этого?".
Жінка була справді здивована. А у мене на обличчі розцвіла така собі сумна усмішка. Весь її монолог я спостерігала за хлопчиком. І не я одна. Вірі він теж був цікавий. А сам хлопчик так і сидів роздивляючись чоботи і слухаючи ними один о інший. Цікаво що відбувалося у його кучерявій голові? Які думки пробігали у дитини у цей час? Які почуття?
"А хто такий геній?" -запитала я. "У вашому розумінні звичайно" - схоже у мене таки є проф диформація.
"Ну как? Гений это гений! Что тут непонятного? Он талантлив во всем. Создаёт инновационные открытия, знаменит, умен, популярен. Все хотят на него быть похожими. Все его уважают. Что тут не понятного?"
"А..." - простягнула я. - " А хто такі всі?"
"Все ?!" - в неї аж щелепа відвисла. "Все это люди в определённой стране или во всем мире. Хотя скорее во всем мире. Что за глупые вопросы!" - фиркнула вона.
Віра тим часом вмостилася біля мене. Вона вже встигла попросити серветку щоб витерти руки від землі. Витягнула свого зайця з моєї сумки і щось до нього тихо шепотіла, дивлячись на хлопчика.
"А я думала завжди що для геніальності треба вроджений дар. Геніїв же насправді досить мало." - сказала я вдивляючись вже у жінку.
"Талант тоже не плохо иметь. Но самое главное это работать без остановки. И тогда вы достигнете своей цели в воспитании гения". - впевнено сказала вона.
"Наверно це добре коли людина такая впевнена як ви. " - сказала я чим викликала у жінки посмішку. "Та що як... що як дитина не стане генієм?"
"Как не стане?" - перепитала вона з таким виразом обличчя наче почула якийсь прокльон.
" Ну так. Виросте у розумного, всебічно розвиненого дорослого. Але не генія. " - спокійно продовжувала я вдивляючись вже у небо залите сонцем. "Розумного, але звичайного. Що тоді?"
"Какого еще звичайного?!" - перепитала вона.
"Ну людину, яка має роботу, родину, друзів. Може подорожує, має хоббі. Але не є відомою у світі і не створює неймовірні відкриття."
"Вы вообще думаете что говорите?" - ледь не крикнула вона. Віра взяла мене за руку. "Да кому он такой вообще будет нужен?!"
Вона кинула свій телефон у сумку і схопила хлопця за цілу руку. "Все надышался воздухом. Пошли будешь читать."
Хлопець тихо застогнав, але не сперичався. Він безвольно йшов за матір'ю, яка сердито летіла геть.
"Кому он будет нужен?" знову і знову бігло по колу у моїй голові. Сумно, та схоже у хлопця особливо не має вибору. Або генієм вирости, або бути нікому не потрібним. Така собі установочка на успіх. А як же бути щасливим? Бути собою? Невже генії тільки заслуговують любов?
І в цей час мені дуже захотілося обійняти доньку. Я обійняла її міцно і тихо тихо сказала їй на вушко "Як добре що ти у мене є. Я люблю тебе".
Ми сиділи на лавці. Сонечко вже збиралося спати. А в мене ще купа роботи. Тож спокійно піднявшись ми непоспіхом пішли додому тримаючись за руки.
Весна.
Коментарі
Дописати коментар